Я була у ресторані “Велюр”. Років 2 тому літня злива раптово накрила вулицю Толстого чітко біля входу в це легендарне місце. Я тоді навіть назви його за дощем не побачила.
Звідти я винесла таке спостереження: це місце, де можна випити кави за ціною 2-х ресторанних обідів і куди можна сходити із золотим батоном. Хамський пафос і застиглі в доземному поклоні офіціанти.
Я скажу чесно: мене не дуже цікавить стрічка офіційних новин останнім часом. У президента-уряду там працює служба з генерування білого шуму, тому звідти мені і як журналістці, і як громадянці складно отримати пояснення, що відбувається з конкурсом на керівника податкової і митниці, що це було і є з МОЗ під час пандемії, що за історія зі звинуваченням в корупційних справах керівника президентського офісу і взагалі, що вирішує офіс і хто у нас тепер президент.
Але цей тиждень був дуже показовим: “Велюр” і заробітчани.
З “Велюром” могло все бути просто: прямо у понеділок після скандалу президент і міністр МВС виходять на брифінг, он як вискочили у справі Шеремета колись, закривають “Велюр”, президент в кадрі дзвонить Баканову, “щоб зайнявся цим чортом”, Тищенка штрафують, він кається у Праві на владу. Аваков у Шустера в п’ятницю розказує, що закон і карантин один для всіх.
Все. І хоч мене як громадянку це шоу обурило б, багато людей би купилось. І президентові дуже легко було б виконати знайому роль обурено-здивованого дилетанта в коридорах влади.
Але вони не спромоглися навіть на це. Вони спромоглися лише на Тищенка зі штабом і Арахамію з коментарями.
Лондонські “заробітчани” – окрема історія.
Я собі уявила: після успіхів на посаді прем’єр-міністра нинішнього прем’єра запрошують у Лондон очолити велику міжнародну компанію (це ж ясно, що серед місцевих таких фахівців не знайдеться). Він стане заробітчанином? Чи він стане легальним іноземним працівником з унікальною кваліфікацією?
Але заручники уявлень про світ “еліти” і світ “плебсу”, вони вирішили покерувати “заробітчанами”.
Невже ніхто в уряді ніколи не отримував британську візу і не знає, як складно її отримати, і ці люди – вам не нелегали? Невже на рівні побутової логіки ніхто не міг проаналізувати, чи варто затримувати літак і розповідати анекдоти про спроби соцзахисту людей, які вже самі себе захистили, нічого у вас не просили, і тим більше – не чекають, поки ви їм скажете, де їм працювати?
Проблема кризи в тому, що більшість правильних дій лідери беруть не з опитувань громадської думки. Під час кризи лідери знають, що робити. Самі лідери, а не вулиця.
Людина з вулиці часто “замерзає” у кризовій ситуації. Це нормально. Але “заморожений” лідер трохи лякає.
Лідер – це трохи більше, ніж твій сусід, ніж той хороший хлопець із заправки чи зірка з телевізора. Щоб стати лідером, не досить просто озвучувати очікування людей.
Криза сама по собі не є хорошою новиною. Зокрема, специфіка комунікацій – це делікатний баланс між реалізмом і надією, це прозорість, це пояснення логіки своїх дій.
Але які пояснення? Пояснити можна лише усвідомлене. Зараз же я бачу, як агресивна некомпетентність поступово стає некомпетентністю безпорадною.
Пандемія – це великою мірою суспільна екзистенційна криза. Люди стають чутливішими до людського (і до скотського теж, як з “Велюром”).
Люди невпевнені, люди тривожні, люди не знають, які рішення найкращі для їхніх родин. Багато хто працює більше. Багато хто вимушено порушує карантин – щоб жити і їсти. Люди бояться за життя і здоров’я.
Простими словами, аудиторія змінюється. Але комунікатори навколо президента-уряду цього не помітили. Вони діють як у Бернарда Шоу: “Єдина велика проблема в комунікації – ілюзія, що вона відбулася”.
Втім, сподіваюсь, що дедалі більше людей починають розуміти відмінність між довірою і популярністю, між відповідальністю і незрілим підлітковим бунтом.
І ще один лайфхак у скарбничку політтехнологів: мета виборів – не виграти їх. Мета виборів – не бути смішним після них. В іншому разі залишається єдине: робити події державного масштабу із зустрічі мішків з “Епіцентру”.
